Мене звати Костянтин Кууск. Я народився в Кременчуці, місті над Дніпром у центральній Україні. Зараз мені 38 років, і моє життя сповнене різноманітних подій і випробувань, які сформували мене як особистість, укріпили мій дух і дали мені зрозуміти, що справжня сила духу людини полягає в здатності не здаватися, навіть коли здається, що весь світ проти тебе.

Моя історія почалася з щасливого дитинства в люблячій родині. Я народився здоровою дитиною, повною енергії та допитливості. Батьки завжди підтримували мене у всіх починаннях, і моє життя здавалося безхмарним. Проте, коли мені було п’ять років, наше життя змінилося назавжди. Повертаючись з Німеччини, де мій батько служив у військовій частині, ми потрапили в автомобільну аварію в Польщі. Це був момент, який назавжди змінив моє життя. Внаслідок цієї аварії я отримав важкі травми хребта і з того часу пересуваюся на інвалідному візку. Мій батько, на жаль, загинув у цій автокатастрофі. Його втрата стала непоправною трагедією для нашої родини. Це був час, коли наша сім'я вперше зіткнулася з справжнім випробуванням. Моя мама залишилася одна з маленькою дитиною на руках, а я - зі зламаними мріями та болем у серці.

Спочатку це здавалося катастрофою, яка знищила всі мої дитячі мрії і плани. Однак мої рідні, які ніколи не здавалися перед труднощами, вирішили виховати мене в дусі незалежності та сили. Вони не дозволяли мені впадати у відчай. Я ріс у середовищі, де мене навчали самостійно долати труднощі, бути сильним і відповідальним за своє життя. В дитинстві я часто плакав, коли не отримував допомоги, але з часом зрозумів, що це виховання стало основою моєї незалежності та силі волі.

Я ріс у середовищі, де мене навчали самостійно долати труднощі, бути сильним і відповідальним за своє життя. В дитинстві я часто плакав, коли не отримував допомоги, але з часом зрозумів, що це виховання стало основою моєї незалежності та сили волі. Моя мама ніколи не дозволяла мені відчувати себе жертвою обставин. Вона завжди підкреслювала, що мої можливості залежать від моєї віри у себе і від того, як я використовую ті ресурси, які маю. Ця настанова стала для мене життєвим кредо.

У свої 16 років я отримав свій перший активний спортивний інвалідний візок. Це стало поворотним моментом у моєму житті. Разом із цим візком я отримав незалежність і почав дивитися на світ іншими очима. На той час я усвідомив, що мій шлях не завершився, а лише починається з новою силою. Спочатку я вчився падати, адже, як я сам собі казав, щоб почати "ходити", спочатку треба навчитися падати. Це теж важливий елемент, бо кожне падіння вчить нас підійматися знову. Це шлях був довгий і тяжкий шлях для мене як фізично так і морально, тому що не всі об’єкти загального користування були доступні для осіб на кріслах колісних, навіть елементарне подолання бордюру це вже була проблема для мене, здавалось, що все, я не можу подолати ці перешкоди. Поступово я навчався долати перешкоди на своєму шляху, підійматися по сходах, застрибувати на бордюри. На сьогодні для мене це вже не є проблемою — якщо потрібно піднятися по сходах, я зроблю це без вагань.

Отримавши спортивний візок, я почав задумуватися: якщо у мене це вийшло і то було дуже важко навчитися керувати візком, то це не факт, що вийде у когось іншого. Я почав вивчати державні будівельні стандарти, читати іноземні досліди. Це було не легко, але моє бажання змінити світ на краще підштовхувало мене вперед.

Мій перший марафон відбувся ще до отримання інвалідного візка, у 1997 році. Мені тоді було лише 11 років. Разом з моїм дідом Євгенієм та моєю молодшою сестрою Анею ми вирушили у подорож з Полтави до Кременчука, подолавши 120 км. Це був незабутній досвід — у мене ще не було інвалідного візка, тож я їхав на триколісному велосипеді, де замість руля були педалі як кермо. Саме так почався мій перший марафон. Незважаючи на труднощі, цей марафон став для мене символом наполегливості та сили духу, а також першим кроком на шляху до спортивних досягнень.

З роками я зрозумів, що фізичні обмеження не повинні визначати моє життя. У мене є розум, воля і бажання досягати великих речей. В Україні я працював протягом 13 років у різних сферах, активно займаючись спортом. Спорт став для мене не лише хобі, а справжньою пристрастю, яка допомагала мені підтримувати форму і відчувати себе живим. Я займався легкою атлетикою, паратріатлоном і плаванням. Завдяки важкій праці і відданості спорту я досяг значних успіхів, зокрема здобув звання майстра спорту України з плавання. Це було нелегко, але кожен подоланий бар’єр додавав мені впевненості у своїх силах.

Участь у марафонах на різних дистанціях, тренування і змагання допомогли мені зміцнити як дух, так і тіло. Я часто брав участь у спортивних подіях, і кожна перемога, кожен подоланий кілометр дарував мені відчуття свободи і можливості змінювати світ навколо себе. Спорт став для мене метафорою життя — шляхом, де головне не швидкість, а здатність долати перешкоди і продовжувати рухатися вперед, навіть коли здається, що сил більше немає.

Але спорт — це лише одна сторона мого життя. Я завжди прагнув робити щось корисне для своєї громади і допомагати іншим. Як активний громадський діяч у Кременчуці, я завжди шукав можливості зробити своє місто більш доступним і комфортним для всіх. Одним з моїх найбільших досягнень було домогтися заміни всього комунального транспорту в місті. Завдяки моїм зусиллям і наполегливості, з 2017 року в Кременчуці курсують низькопідлогові тролейбуси та автобуси. Це була справжня революція в міському транспорті, яка зробила його доступним для всіх соціальних груп, зокрема осіб з інвалідністю, матерів з дітьми, людей похилого віку. Більше того, цей транспорт був оснащений безкоштовним інтернетом, що ще більше підвищило комфорт пасажирів. Я пишаюся тим, що зміг зробити свій внесок у покращення життя своєї громади і допомогти людям, які, як і я, стикаються з труднощами у повсякденному житті.

Окрім громадської діяльності, я займався творчістю. Я писав вірші, які були для мене способом вираження своїх почуттів і думок. Поезія допомагала мені висловлювати свої внутрішні переживання, ділитися своїм досвідом і баченням світу. Спортивний танець допомагав мені знайти гармонію між тілом і душею та встановлювати емоційний контакт з іншими людьми. Кожен мій вірш, кожен танець був кроком до внутрішнього розвитку і самовираження.

Коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, моя родина вирішила покинути країну. Ми зрозуміли, що залишатися було небезпечно, особливо враховуючи мій стан здоров’я і проблеми зі здоров’ям нашої доньки Наталії. Це було важке рішення, але ми знали, що повинні знайти безпечне місце для нашої родини. У березні 2022 року ми приїхали до Польщі, спочатку до Щецина, а потім до Грифіно, де я намагався продовжувати активне життя.

У Польщі я також намагався залишатися активним і корисним. У листопаді 2022 року, з нагоди Дня Незалежності Польщі, я взяв участь у марафоні на 10 км, який відбувся в Грифіно. Це була важлива для мене подія, оскільки дало мені можливість відчути підтримку місцевої громади і показати, що попри інвалідність я можу досягати великих цілей. Це досвід утвердив мене в переконанні, що важливо не здаватися, навіть коли життя ставить перед нами складні виклики.

Моя професійна діяльність у Польщі розпочалася з навчання в Вонгровці, де я здобув кваліфікацію "Асистент рецепціоніста" в рамках державної програми для осіб з інвалідністю. Це навчання стало для мене дуже важливим кроком у професійному розвитку і дало можливість здобути нові навички, які я потім використовував під час стажування в Познані. Після завершення навчання я розпочав роботу у "Фундації Інновація і Знання", де міг застосувати свої знання і досвід у роботі з людьми. На жаль, проект завершився, і з того часу я активно шукаю нову роботу.

Для мене робота — це не лише спосіб заробляти, але й спосіб реалізації себе, допомоги родині та бути активним членом суспільства. Я шукаю стаціонарну роботу, де міг би використовувати свої навички в комунікації та організації. Комунікація з людьми — це дуже важливий аспект для мене адже ця праця мене надихає бути корисним для суспільства.

Окрім професійної діяльності, я активно розвиваю свої захоплення, і вони стали невід'ємною частиною мого життя. Одним із таких захоплень є фотографія. Для мене це не просто спосіб зупинити мить — це можливість показати світ таким, яким я його бачу: прекрасним, складним, багатовимірним. Через об'єктив камери я намагаюся передати красу людей, їхні емоції, моменти, які часто залишаються непоміченими. Фотографія дозволяє мені висловити себе, поділитися своїм баченням і розповісти історії, що заховані в кожному кадрі.

Але на цьому мої творчі пошуки не зупинилися. Нещодавно я відкрив для себе ще одне захоплення — проведення інтерв'ю з людьми. Це стало для мене новим способом занурення в їхні світи, можливістю дізнатися більше про їхні життєві шляхи, переживання та мрії. Кожне інтерв'ю — це окрема подорож, під час якої я відкриваю нові грані людського досвіду. Кожна історія, яку я чую, збагачує моє розуміння світу, допомагає краще зрозуміти різноманіття людських доль і знайти щось спільне, що об'єднує нас усіх.

Однак пошук роботи виявився набагато складнішим, ніж я очікував. Незважаючи на мій досвід і бажання працювати, я отримав вже майже 200 відмов від роботодавців у Познані, і всі вони зводяться до одного — мого інвалідного візка. Це дуже важко прийняти, оскільки я звик до активної праці, досягнень і взаємодії з людьми. Кожна відмова — це ще один удар по моєму почуттю власної гідності, але я не дозволяю собі здаватися. Я продовжую шукати можливість, вірячи, що знайдеться роботодавець, який оцінить мій досвід, навички та прагнення бути корисним.

Попри всі труднощі, я залишаюсь активним і оптимістичним. У серпні 2024 року я взяв участь у марафоні "Pyra Fest" на 5 км. Це було справжнє випробування — траса була складною, а на деяких ділянках мені доводилося їхати на візку по стежці, повній каменів і коренів дерев. Я навіть один раз упав, але піднявся і продовжив шлях. Цей марафон став для мене символом життєвої боротьби, де важливо не тільки перемога, але і здатність підніматися після падінь і продовжувати шлях.

Зараз я все ще шукаю роботу і впевнений, що знайду місце, де зможу реалізувати свій потенціал. Моєю основною метою є забезпечення безпеки моїй родині та продовження активного способу життя. Я також намагаюся допомагати іншим людям, особливо тим, хто зіткнувся з подібними викликами.